Роздум

Не буде Сонця вже на небі,
Не буде хмар, що тінь приносять
А буде лиш вона, красна,
А буде лиш вона – війна
Не буде вже хмарочосів у часі
(А буде лиш вона, красна),
Не буде дерева зеленого, не буде й квіток висоти,
А буде лиш вона – війна
І біль, і спрага, й голод
Обкують та й штовхнуть у зимний тихий холод
Лиш вітер науки душу осушить,
І зів’ялий лист світлої надії зворушить
Не буде долі вже широкої,
А буде лиш руїна глибокая
Не буде поля широкого,
А буде слабкість та зрада скрізь глибокая
І буде день – не буде року,
Розіпнуть і пророка
І водну скелю, сироту, розіб’ють
Неправдою затвердлою
Не буде світу і тепла, і де спати,
А будеш ти і правда висоти розумно-доброї
Не буде й здорової кімнати,
Але буде дума твоя, нагорода своя, не чужа, вічна
І лиш Земля заплаче, засумує,
Бо нас, людей, майбутнє інших не турбує,
Бо ми – це рух, це павутиння, це сміх – не зрозуміли
Звесняніє літо, злітніє осінь, зосенить зима,
ззиміє весна рятунку й кінця
Шум тиші холодний,
Безмежно залізного поля
Зруйновані Храми Джерел,
Де кожен боїться горіти
Де кожен боїться світити
Проте кому? навіщо? і чому Сонце є, було й буде?
Невдячні ми є квіти, без кореня і без землі нам не прожити