Історія вулиці моєї душі “Украина”

 
Тиха ніч. Звисока, згори бачиш як світиться нічне місто. Таке прекрасне, спокійне, втомилось за цілий день бігаючи від краю до краю. Безхмарне небо – чудове море чистого спокою зір
Пригадую собі, як давним-давно, ще на початку часів, повітря було таке свіже, трава вкривалась невинною росою, холоднуватий вигляд порожевілого неба прогрівався із середини. Поруч – кохана назавжди. У її погляді неповторно віддзеркалювалось майбутнє історії – величне, ще далеке, сповнене поваги та відповідальності, спогадів, подоланих проблем, шкодуванням за вчиненими промахами

[…Хвилина думки, (вічність) тиші, не читання, а усвідомлення та згадування…]
Настав День і ми ще не знали, що нам робити. Хотіли зробити все одразу або ж нічого. Все для себе або для нікого. Ресурси здавались такими невичерпними, а тому й непомітними

[…Хвилина думки, (вічність) тиші, не читання, а усвідомлення та згадування…]

А сьогодні вже Ніч… Я ходжу цим містом, воно порожнє, пусте. Високі хмарочоси, усюди грає світло. Не має ані людей, ані їхніх спогадів. Ці порожні вулиці наповненюються дивним простором, простором подумати. Але часу думати вже немає, лиш чутно відлуння ангела, який сповістив про озакінчення світу
Ще помолюсь за цей світ і можна Починати …

[…Хвилина думки, (вічність) тиші, не читання, а усвідомлення та згадування…]

Але зараз, поки ви читаєте, розповім вам про Вечір, який цьому передував.
Наша планета – велике місто, де кожен має свою рідну вулицю: а ось і моя, он там, через кілька, далі. Зветься вона – Україна, моя рідна, оспівана у піснях, Україна!
Захотілося мені відвідати рідну домівку мого дитинства
Ще здалека до підходу до рідної вулиці помітив я два довгих ряди людей, що йшли мені назустріч: один ряд – це молоді та дорослі люди, у пошуках кращої долі; другий – складався з молодих та вродливих дівчат (майбутніх матерів України, які…), яких тягли у рабство. Ці колони простягалися аж від…! Від моєї вулиці! Тоді у мене промайнула тривожна думка: “Що ж за теракт там трапився?! Що моєї України вже немає чи не має кому захищати та любити оцих знедолених, молодих, а вже приречених?!”
Дійшовши до рідних країв мене зустрів дім, де колись жив Грушевський. Дім був у занедбаному стані із табличкою “Украина”, з напису якої, лиш перші дві літери були українськими. Подейкують, що в підвалах цього будинку десь захований музей української історії та культури, проте, де є вхід ніхто вже не пам’ятає
Навпроти стоїть пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Він, щоправда, трохи занедбаний (деякі частини з бронзи вже відсутні, вкрадені), закиданий пляшками, окурками, паперами, газетами відвідувачами недавно збудованого кафе. Гарна яскрава споруда і прибутково ж, бо тут завжди є клієнти: молодь, школярі, які витрачають свій час та батьківські гроші. А вже за кілька метрів стоїть школа з недобудованим спортзалом, басейном та комп’ютерним класом
Навпроти цього кафе, біля будинку-музею, відбудовано храм Української Греко-католицької Церкви. І хоча він ще не повністю відреставрований, зате людей у ньому набагато більше ніж в інших храмах різних вір
Варто додати, по вулиці розташовано п’ять великих телеекранів і один над Верховною Радою України. Кожен бажаючий може дивитися (промивати собі мізки) їх безкоштовно. Проте, дивно чому в prime-time популяризують дешеві фільми і передачі, а не справді важливе для суспільтсва… але що тут дивного. Натомість цікаву та якісну інформацію показують так пізно, що майже ніхто не має вже сил їх дивитись. Отакий «шведський стіл» в нас на телебаченні. Благо є Інтернет. Ще не ресторан, проте є меню хоч б
Вслід за храмом УГКЦ, навпроти школи розташовано інтернат, дітей в якому все більше і більше. Якість виховання або догляду зосталась ще гіршою від радянських часів, коли дитину – майбутнє людства – виховували побиттям, атеїзмом та відношенням як до продукту, а не до несформованої тяжкої особистості
Вікна інтернату виходять на вид, де можна побачити те, що залишилось від колгоспу: зруйновані дахи, тракторний металобрухт, занедбані найродючіші чорноземи, на котрих колись був щедрий урожай, а сади давали такі рідкісні плоди і в них завжди було повно дитячого гамору
А там, відразу, завжди видніється високо силует ЧАЕС
Але рекомендую глянути праворуч. Там ми побачимо, що біля школи розташований закинутий будинок колишнього наукового центру. Будинок, де сьогодні збираються наркомани, алкоголіки і т.п. Цей будинок колись належав монастиреві, потім, за радянських часів, там була розташована психлікарня, а тепер – це нікому не потрібне місце для забутих суспільством українських громадян
Ходити біля нього небезпечно, а особливо ввечері чи вночі, а особливо самому, а особливо дівчатам, щоб не трапилося як минулого місяця із трьома дівчатами 7 класу. Вони були зґвалтовані та побиті, коли поверталися з Недільної вечірньої служби
Далі ми входимо в “осінній район” техногенного українського життя. Тут, по правій стороні, ледь-ледь працюють продані за безцінь заводи. Багато недобудованої механічної надії просто перетворилось на ласий шматок з “дорогоцінних металів ідей”. А ось там трохи згодом є шахта…!…? Зачекайте! Там щось трапилось? О-ні! Невже знову аварія на шахті

[…Хвилина мовчання…]
Знову вивішуватимуть стяги з чорною стрічкою. Знову чиясь сім’я залишилась без батька-годувальника…

За всім оцим безладом, хаосом та безвідповідальністю спостерігає, звисока, мовчазний Чорнобиль. Який свого часу також постраждав від людської самовпевненості та бажанням людей стати богами. Храм присвячений радіації, який не розуміючи того, звели язичники-атеїсти?
То святе місце, на яке бояться ступати грішники! Заповідник технологічної сучасності…
Неподалік збудоване в минулому, футбольне поле. Воно наче пам’ять про славні, геніальні перемоги. Наполовину зруйновані плакати зі стертими літерами досі ще закликають до культури спорту та здорового способу життя. Тепер, це – порожній стадіон перетворений на місце скидання побутового сміття люди із будинку навпроти. А ще, не доходячи до будинку, розташований райвідділ. І будьте уважними! не ходіть поруч, а то вас можуть заарештувати просто для статистики про успішне подолання злочинності.
Неподалік, метрів за 100 видніється річка – це спогади мого дитинства. Літо, діти, тепла вода, пісок, сміх, мости, горизонти, вода та небо зустрічаються на горизонті і розмовляють про щось вічне десь там далеко-далеко. Мати гукає, шукаючи мене…
А на другому березі ріки сяють золотоверхі храми Києво-Печерської лаври. Білі, кольорові, благословенні храми, які свідчать про красу християнської душі у дитини. Зізнаймось, у кожного з нас все-ж залишаються ті дитячі куточки, до яких світ ніколи не зможе дістатись
Але повернімося до реального часу. “Світлий квартал” – це територія українського офіціозу. Зліва Дім президента, навпроти нього Верховна Рада. Тут не злічити кількість дорогих авто, якісний асфальт, нова бруківка, світло на стовпах і … танки для охорони та блокади виборців, щоб не відволікали “працювати” обраних. Біля Дому президента дуже щільно прибудована будівля Російського посольства
Варто додати, що по всій вулиці міста нашої планети розкидано багато листівок: одні – це передвиборчі агітки, інші – червоні паперові прапори із зображеннями вождів комунізму, що залишились ще від радянських свят, треті – сектантські обіцянки (промислова реклама Євангелії)… – цікаво, чому ніхто не здогадався використати цей папір і на друкувати на ньому народні казки для дітей?!

[хвилина запитання]

Біля російського посольства і храмом Української православної церкви (московського патріархату) відбудовано храм Української православної церкви (київського патріархату). Поміж храмами прокладено колючий дріт під напругою. Будьте обережні, особливо ваші діти!
І вже наприкінці вулиці по обидва боки розташовані приймальні пункти: зліва – прийом металобрухту, справа – здача українців українцями за 30 срібняків

[…Хвилина думки, (вічність) тиші, не читання, а усвідомлення та згадування…]

Виїжджаючи з міста, мене проводжав “табун” нікому не потрібних, навіть самим собі дітей-злидарів з очима, які не знають чого їм знати треба, а чого ще ні, що є, а чого нема, що хотіти та як працювати, як вірити та любити
А ось там, трохи назад, розташоване українське село. Я хотів податися у село, туди на природу, на музей української душі. Туди до святих тих, хто ще залишився там жити на родючих руїнах. Волів туди, бо втомився від міської ізольованості, конвеєрної культури та заасфальтованої історії. Хотів, сподівався, хвилювався.
Проте, натрапив на, те що від нього залишилось після бомбардувань технократичною цивілізацієюу ХХ ст. Розкрадені долі, розбиту дорогу молодих, розіп’яте українське терпіння та зарослу стежину до храму, яка ще недавно була широкою та наповненою

[…Хвилина думки, (вічність) тиші, не читання, а усвідомлення та згадування…]

Обернувшись та поглянувши назад у сучасність із точки зору майбуття, дитинства та патріотизму я бачу порожню порожнечу сліпих людей із затвердлими серцями. Впавши на коліна плачу у молитві за людьми, їхнім життям, їхніми дітьми, щастям. Українські проблеми нікому не потрібні, їх за нас ніхто не вирішит. А якщо і вирішить, то знову не на нашу користь. Тягарем самотності відчувається моя Україна, тягар, що передається як вірус одне одному

[…Хвилина думки, (вічність) тиші, не читання, а усвідомлення та згадування…]

Я б втратив надію коли б не побачив затоптаний напис на асфальті невідомої дитини: “Ось падає сніг, вкриваючи все чистотою. Сніг цей – сльози Бога, що холонуть потрапивши в холодну атмосферу нашої самотності”