Кохання

– це органічна матерія, яка може мати свою душу і тому дуже схожа на живу природу…
Коли панує зима (відстань), то двом залишаються лиш мрії-сніжинки, де кожна унікальна! І такі мрії покривають усю поверхню нашої уяви – часом ніжно і спокійно, а часом бурхливо і дуже швидко…
Коли ж наступає осінь і, здається, що сонечка не має, а лиш дощі та громи випробувань, то в такі миті у їхніх душах змивається усе зайве, вони зближуються і опісля, того як встояло їхнє кохання, вони ще більше пов’язуються отими “тисячами непомітних ниточок”, які і є тією веселкою, яку ми так любимо ще з дитинства …!
Але, коли весна! то сонце (кохання) наповнює їхній світ воскресінням надій одне на одного, бажанням берегти одне одного… Коли все починає танути, то це означає, що мрії потроху збуваються! … Все, що найкращого у тобі прокидається і ти ще от-от і полетиш туди… до серця своєї половинки, полетиш і бачитимеш усю цю красу весни якнайбільше, якнайвище…
І, нарешті, літо!!! Спека світла, яке вже давно перетворилося на живий місток між їхніми душами… їм нічого не хочеться, лиш лежати одне біля одного… під деревом щастя… на траві ніжній, як дотик її рук…, бачити хмарки кольору її очей, … чути шелест, що нагадує його голос… А ніч, зоряна ніч, тепла зоряна ніч, чиста і загадкова зоряна ніч їхніх обійм – вона могутня і міцна, завжди неосяжна і бажана…
… І лиш їм під силу творити таку ніч, після котрої не матиме значення, якою порою буде окрилений завтрашній день… Ні … а буде просто сон одне в одному, а потім ранок у її душі та усмішка ранку …